Викладаємо конспект лекції колишнього посла Канади в Україні Романа Ващука, організованої Науковим товариством Шевченка у Канаді, в якій він детально і відверто виклав свій погляд на українські реформи: перебіг, підтримку, комунікації, реакції суспільства. Це дуже довгий текст, який вартий вашого часу, бо пояснює, що й чому відбувалося в Україні з 2014 року і до сьогодні. Лекція відбулася за три дні до українських місцевих виборів, 22 жовтня. Але зверніть увагу, наскільки точно здійснився його прогноз (у самому кінці). Далі пряма мова:

Часто західні люди вважають, що вони все розуміють про Україну. Мовляв, вона наробила вже стільки помилок, було стільки травм в історії, що як щось в України не виходить, треба просто закотити очі і сказати: «Знаєте, то просто Україна. It’s just Ukraine» – і всі розуміють, чому ваш проєкт не вдався. Але, може, західні країни щось недоговорюють про свої спроби допомогти. Я не виключаю, що левова частка помилок і проблем України – це «заслуга» самих українців, які, як ми знаємо — талановитий народ і, зокрема, талановито вміють одне одного обдурювати і потім жалітися на свою лиху долю. Але ми всі трохи доклалися до помилок 2014–19 років, і про це я хочу розповісти.

Отже, в кінці листопада 2016 року, у «золоту», як тепер зрозуміло, добу українських реформ, я був на імпрезі в Українському домі в Києві (колишній музей Леніна), де виступали різні люди, які або ще були в уряді, або саме йшли з нього. Це була перша хвиля післямайданних реформаторів, і вони виступали з короткими промовами про те, що їм не вдалося і чому. Над ними було таке лого в дусі Silicon Valley (Кремнієва долина), де йшлося про реформи і факапи (невдачі). І я подумав: «Ну якщо вони можуть майже на вершині своїх досягнень вже про таке думати, то може ми, як партнери, маємо також бути трохи самокритичними».

Я пропонував це своїм колегам-послам кілька місяців і навіть років, і щось ніхто мене не підтримав. Тож це моя друга спроба самокритичного огляду того, як Захід старався підтримувати Україну, але не в усьому це вдалося.

Україна – дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє. Звинувачувати якихось консультантів чи керівників програм з інших країн, що вони її до кінця не зрозуміли – трохи несправедливо, бо це така морська глибина, в яку можна поринати й поринати і не до кінця все збагнути. Навіть близькі сусіди України, як такий собі Володимир Путін, аналітично прорахувалися і, влаштувавши війну 2014-го року, отримали не той результат, на який сподівалися.

Навіть найближчі вороги не повністю розуміють Україну, а віддалені приятелі – і поготів. Так само, як і не розуміють київські еліти громадянського суспільства, що було в самій гущі Майдану, бачило свою перемогу та вирішило, що ця перемога стосувалась усіх громадян з усієї України. А виявляється, що це не так.

Стосується і діаспори, яка вирішила: «Ага, нарешті ті повністю сприйняли нашу модель ідентичності. Ура, все це вже «залізобетонно». Виявляється, що і це не зовсім так.

Україна протягом трьох десятиліть мала три революції, якщо рахувати «Революцію на граніті», 30-річчя якої ми відзначали. Ця, плюс «Помаранчева революція», плюс «Євромайдан», чи «Революція гідності» у 2013–2014 році. Отже, щось тут трохи не так із самопочуттям всієї країни. Якби хтось був психіатром чи психологом України, то сказав би: «Ви маєте якісь глибші проблеми, лягайте на канапу, розкажіть мені, в чому вони полягають».

А Україна не дуже хоче лягати на канапу, тому кожен пробує вгадувати. Коли я приїхав до Києва, мій новий колега, посол Іспанії, великий українофіл, пробував пояснити мені це так: «Знаєте, колего, от українці – дуже освічений народ, серед найбільш освічених». 73% молоді в 2014 році були охоплені університетською чи парауніверситетською освітою. Це дуже високий відсоток у світовому вимірі, але водночас люди офіційно низькооплачувані і з дуже високим коефіцієнтом сприйняття корупції. Україна була тоді 142-ю країною у світі за корупцією у списку з 198 країн. Тобто надто освічений народ, недооплачуваний, з глибокою недовірою до держави, як до чужорідного тіла, що сидить на шиї.

Усе це створювало механізм для цих постійних революцій, коли освіченість України, невдоволеність України, і корумпованість України створювали цю динаміку – так вважав мій колега. Але весь цей людський потенціал України також створював великі можливості реформування.

Непопулярні рішення сприймалися як катастрофічні

У будь-якому разі позитивних змін було дуже багато – про це є всеохопне дослідження «Reforms in Ukraine after the Revolution of dignity» за редакцією Івана Міклоша, колишнього віцепрем'єра Словаччини, який був роками головним радником спочатку президента, потім прем'єр-міністра з питань реформ, а також Павла Кухти, українського економіста і за часів «раннього Зеленського» заступника міністра економіки.

Там дуже добре викладені всі ті виклики: як почалася війна, з нею економічна криза, валюта підстрибнула до 30 з лишнім грн за долар і стабілізувалась десь на рівні 23–26 грн за долар (за часів Януковича курс штучно підтримувався на рівні 8 грн за долар, поки проїдалися всі валютні резерви). З тим була пов’язана економічна рецесія, зменшення ВВП на 9–15%.

Популярные статьи сейчас

Нужны импланты: Анастасии Заворотнюк нужна срочная трансплантация

Выпучила «тефтель»: Анастасия Волочкова раскрыла свои «деликатесы» солнцу. Аж «подливка» вытекла

Пугачева и Галкин уйдут в запой: Высоцкая показала изнутри свой с Кончаловским царский дворец. Фото

Страна потеряла звезду: у Киркорова горе и траур. Столько людей на похоронах

Показать еще

Тепер ми в умовах пандемії і бачимо, що це знову може статися, але ми, західні люди, не врахували, а українці, може, забули (але не на підсвідомому рівні), що у 2007–2008 роках, коли була глобальна фінансова криза, ВВП України просів ще більше, на 13–14% в річному вимірі. Уявіть, яка це травма. Якщо вас ударили раз, ви ледве оклигали, а вас ще раз влупили по голові, навіть якщо ви призабули той перший раз, ефект залишився.

Так що українці були вже биті до 2019 року, і це вплинуло на те, як вони сприймали всі зміни. Українці перераховують свою платню і статки в доларах, хоча їхні щоденні витрати – не в цій валюті. Це якби канадці вираховували свій добробут у тому, скільки коштує канадський долар відповідно до американського. Воно, звісно, важливо для нас, коли ми їздимо у Флориду, але ми живемо в принципі в канадських доларах всередині своєї країни. Отже, в підсумку реформ, в еквіваленті купівельної спроможності ВВП України на 2019 рік вже був трохи вищим, ніж в 2014-му.

СЕКТОРИ, ЩО НЕ БУЛИ ОЛІГАРХІЧНИМИ, А ЦЕ ІТ І ДО ПЕВНОЇ МІРИ СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, СТАЛИ ГОЛОВНИМИ ДЖЕРЕЛАМИ ВІДНОВЛЕННЯ ЕКОНОМІКИ

Тобто минула хвиля рецесії, пройшов занепад, а потім відновилася економіка з певними змінами. Зокрема ті сектори, що не були олігархічними, а це ІТ і до певної міри сільське господарство, стали головними джерелами відновлення економіки. І було ліквідовано половину банків України. З погляду вкладників – не дуже радісна подія, але з точки зору прозорості фінансової системи України – дуже позитивні та потрібні рішення. Дуже багато з тих потрібних рішень були болючими.

Свого часу, здається, Жан-Клод Юнкер, колишній прем'єр Люксембургу, потім голова Єврокомісії сказав: «Всі наші керівники Євросоюзу, його країн, знають, що треба зробити, вони просто не знають, як після того їх мають знову обрати».

І перші уряди після Майданів в Україні до 2019 року робили непопулярні речі серед звичайних людей. Вони були популярними у Вашингтоні, у Міністерстві фінансів у Оттаві, але не в Христинівці чи Мелітополі. Те, що оздоровило з нашої західної точки зору українську економіку, часто сприймалося в Україні як одна катастрофа за другою, а невдоволення ними підігріто тими, хто програвав – олігархами, що володіють основними телеканалами.

«Ми стали складовою «канапки» українських реформ»

До чого тут міжнародна спільнота, до якої я належав як посол Канади? З одного боку посли знають, що є представниками іншої держави і не мають втручатися у внутрішні справи.

З іншого боку, від громадянського суспільства і перших урядів після Майдану було запрошення: «Втручайтесь, радьте, натискайте, щоб ми могли зробити ті реформи, які хочемо, незважаючи на спротив наших внутрішніх ворогів”. Тому питання, як і коли переступати межу невтручання, стало трохи делікатним. Щоб це якось врегулювати, у 2015 році на саміті «Великої сімки» (вже не вісімки, бо Росію вже були викинули) канцлерка Меркель створила групу послів у Києві, які мали координувати спілкування з владою України щодо реформ.

Я тоді думав: «Господи, це потрібно буде ще раз зустрічатися? Ще якась запланована зустріч щотиждень-два додатково до іншої програми? Скільки можна балаканини? тощо» Але, як виявилося, системні німці мали рацію, ми почали зустрічатися і працювати як певна міжнародна команда, що мала вплив на рішення влади України у фінансовому та інших секторах.

2018 року ми ще створили спільний акаунт в Твіттері, де люди чекали наших заяв та реагували на них. Ми стали складовою «канапки» українських реформ. Ідея була в тому, що є зовнішній світ, західний світ, є українське громадянське суспільство, активісти і посередині десь є українська влада.

І одні, і другі змушують робити позитивні та корисні реформи. І це спрацьовувало до пори до часу, але вже до 2019 року чи то хліб зачерствів, чи то шинка в канапці трошки запахла, але модель вже не спрацьовувала. І як громадянські активісти, яких почали називати «соросятами», так і зовнішні партнери, яким закидали зовнішнє управління Україною, почали вже всім трохи набридати. Ну, найбільше ми набридли саме олігархам, але вони переконали багатьох людей, що і їм також. Отже, топ-10 наших помилок.

№1 – РЕФОРМ-БІЛЬШОВИЗМ. Якщо не досягнуто все на 105% – то зрада

«Зрада» – це майже мем українського життя, як і перемога, ганьба та інші подібні емоції. Я не був у Києві під час Революції, стежив за нею з Белграда через соцмережі, але був тиждень у березні 2014 року, а тоді вже приїхав на тривалий час у жовтні. І я побачив таку екзальтовану віру, що все можна змінити, перевернути, перетворити і, як виявилося, західні країни підписалися під цією програмою максимум.

Логіка така, що українці самі цього хочуть, ну як їм відмовити, ми також маємо погодитися, що все це реально і все треба виконати. І якщо коли-небудь дійсність не відповідала цим завищеним очікуванням, всюди повідомлялося про зраду. Це був 2015–2016 рік, ми мали радницю з Канади, яка працювала з судовою системою, і вона мене спитала: «Романе, чому українці не можуть бути щасливими, досягнувши 80% успіху?»

Люди вважали, що потрібно вимагати максимум, щоб досягти хоча б чогось. Але небезпека ховалася в тому, щоб досягнувши 80%, говорили тільки про 20% того, що не вдалося.

Це демотивує людей і створює враження, що немає жодних досягнень. Порівняйте, що пишуть тепер деякі публіцисти. Наприклад, Сергій Фурса був великим критиком Порошенка – і в журналі «Новое время», і в соцмережах, тепер він говорить про старі добрі часи, «золоту добу», коли ще були реформи. Ну то, Сергію, де ти був, чи тебе хтось підмінив у ті роки, коли тобі не вистачало всього досконалого?

Досконалість справді мотивує, але може також демотивувати, якщо тобі втовкмачують у голову, що не досягнувши максимуму, ти не досягнув нічого.

№2. – ДВІ РІВНОЗНАЧНІ ВІЙНИ. Росія ≠ Корупція

Ідею, що є дві рівнозначні війни в Україні, озвучували деякі посли: «Україна має дві війни: війну проти Росії та війну проти корупції, і вони обидві однаково важливі». Інші також це підтримували.

Досвід моїх родичів, які брали участь в українських різних визвольних рухах і потім сиділи по таборах – полонених чи переміщених осіб – у різних сусідніх з Україною державах, підказував мені, що це не так. Бо всілякі внутрішні негаразди держави можна з часом вирівняти, але якщо ти програєш війну із зовнішнім ворогом, то всі інші дискусії стають теоретичними, і ви їх проводите або в концтаборі, або в еміграції на форумах Наукового товариства імені Шевченка.

Отже, я це повторював тим людям, які хотіли мене слухати (а їх було небагато), що найважливіша війна для України – зовнішня і що не можна зсередини палити хату й одночасно її обороняти. Говорячи це, може, стаю де-факто союзником якихось не надто прогресивних сил, але все-таки державність для мене пріоритетна. До певної міри це відповідає канадському гаслу внутрішної політики, але застосоване щодо України: «Peace, order and maybe good government» (Мир, порядок, і тоді, можливо, гарний уряд – ред.).

Наголошування на рівнозначності цих двох загроз означало, що на Заході раптом склалося враження, що коли Україна не стане блискучим зразком усього найкращого в людському житті, то не заслуговує на те, щоб її обороняти. Скажімо, перший ліпший Бангладеш, чи перша ліпша там Бельгія, чи перша ліпша Ефіопія мають право на існування безвідносно до їхнього рейтингу «Transparency International», а Україна мусить собі заслужити право, щоб хтось її підтримував і обороняв. Мені здається, що це трохи логіка догори дриґом.

№3 – АНТИКОРУПЦІЯ ПОНАД УСЕ! Радше, ніж верховенство права

Із попередньою проблемою пов'язаний підхід «антикорупція понад усе» – замість ширшого поняття верховенства права. Звісно, це реакція на сподівання самих українців, які, поваливши ненависну багатьом із них владу, хотіли справедливості і в деяких випадках – помсти. Щоб після успішної революції переглянути всю 25-літню тоді історію незалежної України і виправити всі неправди за цей час.

Одночасно міжнародна спільнота, урядові, неурядові і міжнародні організації створили цілий антикорупційний апарат, який вирішив, що настав його «зоряний час» і потрібно розбудувати в Україні антикорупційні системи.

Але в Україні при відносно слабких інституціях особисті горизонтальні і вертикальні особисті зв'язки майже для всіх є звичним шляхом для вирішення питань. Отже, якщо ви взялися за велику антикорупційну безкомпромісну кампанію, то майже кожен в Україні підпадає під її дію.

Корупція в Україні – це не секторальна проблема, яку можна успішно вирішити, як, скажімо, проблему торгівлі наркотиками у Новій Південній Валіїї в Австралії, де створили незалежну комісію, вона перевірила порт і поліцію, знайшла тих, хто цим займався, і викорчувала більшість корупції у тій сфері.

В Україні, як казав тодішній секретар Ради нацбезпеки про перший етап мобілізації в українській оборонній індустрії, «не було корупції в системі, система була корупцією, і ми нею користувалися, щоб оборонку запустити в роботу”.

Проголошуючи хрестовий похід проти корупції, ви йдете майже проти всього політичного класу цієї країни. Я зразу мав певні застереження, бо мав досвід, пов’язаний з фінансуванням Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі (CICIG). Це така прокуратура, де головний прокурор був не з Гватемали, і яка об'єктивно розглядала проблеми гватемальского суспільства. Їм багато чого формально вдалося. Ними керували іспанські і колумбійські прокурори, і вони розпочали кримінальні справи проти майже всіх секторів гватемальского політичного життя.

І ось що цікаве сталося. Розпочавши боротьбу із корупцією, вони посприяли обранню в 2015 році президентом Гватемали комедіянта без жодного політичного досвіду, якого звали Джиммі Моралес. На антикорупційній платформі.

Після обрання президентом він раптом знайшов спільну мову з різними гравцями гватемальского економічного, олігархічного й іншого життя. І от у вересні 2019 року, після десяти років фінансування цієї комісії не тільки Канадою, а й Америкою та ЄС, президент Моралес викинув її з Гватемали за згодою обох кандидатів, які вийшли у другий тур під час президентських виборів.

Тобто всі погодилися, що їм цей CICIG не потрібен. Це свідчення того, що такий фронтальний наступ на всіх і вся скорше чи пізніше захлинеться, і більш врівноважений та селективний підхід, мабуть, був би більш успішним.

Ширші реформи щодо верховенства права – не настільки видовищні, як заарештувати когось і розкласти банкноти перед камерою, але могли б дати кращі результати у довготривалій перспективі. Чогось у цьому напрямку все-таки було досягнуто.

Але наведу приклад, що демонструє проблему максималізму і надмірного фокусування на антикорупціі: справа нового Верховного Суду України. Старий Верховний Суд ліквідували, щоб створити новий, при тому ліквідували ще один рівень суддів, створений за часів Януковича під управлінням його юриста, пана Андрій Портнова.

Тепер він розповідає, що Порошенко та його реформатори ліквідували його роботу і набрали з допомогою Сполучених Штатів, ЄС, Канади нових суддів. Їх врешті набрали майже 200 – в Україні Верховний Суд має вислухати кожну судову справу, в якій буде подана апеляція. Це не так, як у Америці чи Канаді, де Верховний Суд сам вирішує, чи слухати якусь справу, що має системне значення, важливе для судової практики.
Зрештою у Верховному Суді на момент створення нового суду залягло 50 тис. справ.

На хлопський розум, добре було б обрати суддів, які були б новими, прекрасними, високоморальними – і це були б політичні рішення. Але Україна є членом міжнародних організацій, наприклад Ради Європи, яка законодавчо встановлює правила гри в межах Європи. І західні партнери сказали: «Ні-ні, жодної політики»: щоб суди були незалежними, суддів мають обирати інші судді, ну і, може, ще кілька інших людей, справді незалежних від політики.

В УКРАЇНІ СУДДІВСЬКА СПІЛЬНОТА ВКЛЮЧАЄ ЕЛЕМЕНТИ ТРОХИ ЗЛОЧИННОЇ ЗГРАЇ

В Україні суддівська спільнота включає елементи трохи злочинної зграї. Може звучить не надто делікатно, але вони мають великі корпоративні інтереси. І наївний європейський підхід із застосуванням загальних правил в Україні в результаті обмежив можливість оновлення суддівського корпусу.

Все-таки безпрецедентний відкритий процес відбору до Верховного Суду був, усі співбесіди були на Youtube, можна було дивитися пряму трансляцію. І Вища кваліфікаційна комісія суддів мусила вислухати поради Громадської ради доброчесності щодо кожного судді. Це журналісти й активісти, які мали право давати свої зауваження до процесу відбору.

У жодній іншій країні світу цього, наскільки я знаю, не було. Однак іноді Вища кваліфікаційна комісія не погоджувалася з висновками громадських активістів і казала: «Те, що ви пропонуєте не є засадничим, ми не могли б відстояти таке рішення в суді, а для ваших застережень немає абсолютно залізобетонної підстави». Тому Громадська рада доброчесності і ці всі дуже активні люди почали війну проти Вищої кваліфікаційної комісії і сказали, що новий Верховний Суд – корумпований, страшний, бо прийняли не всі наші поради, більш ніж половину, але не всі.

І цей Верховний Суд, очолюваний пані Данилевською, висококваліфікованою досвідченою особою, було у громадській свідомості відкинуто, бо там було 75–80%, а не 105% абсолютно нових і позитивних людей. От змінюється президент, і з усіх судів України чомусь треба перезапустити саме Верховний Суд. Як людина, що роками працювала з цим проєктом, я сказав: “Чекайте, в Україні є сотні й тисячі інших судів, чому ви знову беретесь за щойно створений Верховний Суд?”

А тут виявляється, що теперішній заступник голови Верховної Ради і генпрокурор України були кандидатами, що не пройшли відбір до Верховного Суду. Очевидно, тому вони вважали, що цей процес сфальшований. І вони об'єдналися зі “105-процентними” людьми з громадянського суспільства для спроби демонтажу цього нового суду. В силу різних обставин це поки що не вдалося.

ХТО МАВ ОЧІ, ТОЙ МІГ БАЧИТИ, ЩО ЗАСЛІПЛЕНІСТЬ МАКСИМАЛІЗМОМ ІНОДІ ШКОДИТЬ

Була одна зустріч, де Євросоюз, Німеччина, Канада питали: “Чому ви це робите?”. І були власне ці люди з Верховної Ради і з президентської Адміністрації, які відповідали: “Ось тут за столом сидять представники громадських організацій, які ви самі фінансуєте, і вони абсолютно підтримують цю ідею, то чому ж у вас, всяких послів, виникають питання?”

Я потім пробував пояснити активістам, що їх та їхні амбіції використовують. Через рік вони розчарувались, і пишуть: “О, нас обдурили, ми не знали”. Ну хто мав очі, той міг бачити, що засліпленість максималізмом іноді шкодить.

Повний текст читайте за посиланням>>>